"ДИНАМО" Я ОБРАВ САМ

Усе в житті залежить від тих витоків, з яких починається людина. У появі Сергія Реброва найкращого футболіста країни вони, певно, теж відіграли чималу роль. Отже, Сергію, про рідне місто та рідну домівку.

Народився я в шахтарській Горлівці, що неподалік Донецька. Як на мене, це чудове місто, і не тільки тому, що я там побачив білий світ. Якщо хтось бажає пересвідчитись, нехай завітає до Горлівки й сам відчує всю її красу. Мої батьки все життя присвятили дітям, працюючи в Палаці піонерів, який тепер називається Палац дитячої та юнацької творчості. Мама, Алла Василівна, керівник гуртка бальних танців, батько, Станіслав Іванович, обіймає аналогічну посаду в гуртку радіоаматорів. Так що формування родини відбувалося на засадах поєднання гуманітарного й технічного напрямків. Є ще сестра Тетяна, старша за мене. Вона має свою сім`ю, дітей.

Які предмети були улюбленими в школі?

І не гуманітарні, і не технічні. Із самого початку полюбляв фізичне виховання: займався всіма видами спорту, пов`язаними з м`ячем футболом, баскетболом, волейболом, гандболом, а також лижами, легкою атлетикою. Ще в мене була схильність до математики з цієї дисципліни постійно мав відмінні оцінки. Усі інші предмети я, м`яко кажучи, недолюблював, особливо біологію, хімію та фізику.
Та школу закінчив, маючи в атестаті лише четвірки й п`ятірки. Для батьків лише ці оцінки були нормою, і якщо в табелі з`являлася трійка, питання ставилося серйозно: сідай та вчи, інакше на тренування не підеш. Доводилося примушувати себе. Особливо важко було вивчати вірші. Вони як лакмусовий папірець: відразу помітно, знаєш текст чи ні. Отже, доводилося їх зубрити ночами або рано-вранці. Врешті, в атестаті з усіх дисциплін було "добре", а навпроти фізичного виховання, трудового навчання та математики стояло "відмінно".

Твої дитячі роки припали на період, коли радянський футбол переживав піднесення завдяки успіхам великої команди Лобановського 80-х. Чи були тоді в тебе футболісти-кумири?

У внутрішніх змаганнях я був палким прихильником донецького "Шахтаря", серед гравців якого особливо подобався нападник Віктор Грачов. Постійно спостерігав матчі за участю улюбленої команди, які, щоправда, телебачення показувало дуже рідко. А в матчах єврокубків вболівав за київське "Динамо", "Шахтар" (коли він потрапляв у ці змагання), за всі інші команди. Трансляції міжнародних зустрічей взагалі не пропускав, дивився їх до пізньої ночі. Щодо футболістів... Либонь, висловлю думку всього мого покоління, якщо назву кумиром великого нападника київського "Динамо" Олега Блохіна. На цей еталон радянського футболу рівнялися всі, я також. Мене навіть друзі називали Блохіним, і це мені імпонувало.

Певно, рішення зайнятись футболом теж виникло під впливом гри цього чудового майстра?

Ні, мабуть, це відбулося через "земні" обставини. 1981 року, коли навчався в першому класі, мама віддала мене до футбольного гуртка у тому ж Палаці піонерів, щоб я був під її контролем. Але я хутко зрозумів, що гра мені подобається і варта того, щоб присвятити їй життя. Коли футбол ставав на заваді навчанню, мама шкодувала, що зробила вибір, за який я їй вдячний. Але вже було пізно я став бранцем футболу.

Фундамент гри майбутнього футболіста закладають перші тренери. Хто був причетний до твого старту?

Найпершим тренером був керівник футбольного гуртка в Палаці піонерів Коваленко. Але на той час моє ставлення до футболу було ще не надто серйозним, та й рівень занять не той. Проте набагато серйознішими були "футбольні університети", які я пізнав, перейшовши до секції футболу при Горлівському авторемонтному заводі. Саме її керівників Юрія Йосиповича Фоміна та Віктора Івановича Загнойка вважаю першими тренерами. Вони навчили мене всім футбольним премудростям, заклали фундамент, який став основою в подальшому футбольному житті. А робили це тренери секції вдумливо: наголос ставили на технічних прийомах та роботі з м`ячем. Фізичної підготовки, бігу було небагато, і я вважаю, що це правильно: дитина за день стільки набігає, що ніякого заняття вже не треба.

Другим рідним містом у твоєму житті став Донецьк, Як він виник на твоєму небокраї?

Либонь, іншим мій шлях не міг бути: Донецьк поруч з Горлівкою, мої футбольні мрії пов`язувалися виключно з ним. 1989 року закінчив восьмий клас, мене запросили до училища олімпійського резерву, яке щойно було створене в Донецьку. Приблизно рік навчався в ньому, там помітив мене Валерій Іванович Яремченко і запросив до дубля "Шахтаря". Валерію Івановичу я завдячую особливо: серед багатьох перспективних хлопців училища він виокремив мене і в мої шістнадцять років став залучати до дублюючого складу, а невдовзі до основного. Дещо ризикував дуже мало футболістів у такому віці потрапляло до другої команди, а до головної і поготів.

"Шахтар" зразка 1991 року фахівці називали командою з великим майбутнім. А яким він запам`ятався тобі?

У донецькій команді завжди був сприятливий мікроклімат. До мене добре ставилися, що спонукало самоутвердженню. Як наймолодшого в команді, мене опікав Ігор Корнієць. Це була дружба старшого з меншим: він допомагав уникати труднощів, які виникають у новому колективі. Гарні стосунки склалися з колегами по амплуа Сергієм Щербаковим та Сергієм Погодіним. Коли ми втрьох склали атакуючу ланку донецької команди, у нас жодного разу не виникало суперечок.

Дебют у головному дивізіоні подія значна. Пам`ятаєш її?

Не пригадаю дати, але це було в Абовяні, де інколи грав єреванський "Арарат". Зустріч з вірменами "Шахтар" програв 1:2, я вийшов у другому таймі на заміну за рахунку 0:2 і встиг забити м`яч. Взагалі, 1991 року Валерій Іванович тільки підпускав мене до основи, тому в останній першості Союзу я зіграв лише чотири чи п`ять зустрічей, головним чином виходячи на заміну. Серед ігор того чемпіонату пригадую, окрім зустрічі з "Араратом", домашній матч з "Локомотивом", який закінчився "сухою" нічиєю, та київським "Динамо", у якому ми поступилися 1:2.

А потім був перший український чемпіонат, у якому ти вже мав постійне місце в основному складі "Шахтаря". Яке завдання було поставлене перед командою на весняну першість?

Якщо пригадуєте, команди у першому чемпіонаті розподілили на дві групи і, зрозуміло, ми мали посісти перше місце в своїй групі. На жаль, посіли друге в групі та поступилися "Дніпру" в матчі за третю загальну сходинку. Перший млинець був глевкий: у першому чемпіонаті "Шахтар" ще не пристосувався до нових суперників, які, на відміну од союзної вищої ліги, вважали донецьку команду фаворитом і грали проти неї з подвоєною енергією. Тому здобуте місце не можна вважати показником сили "Шахтаря" команда за складом була дивовижна. Потім почався від`їзд багатьох футболістів за кордон вважалося, що український чемпіонат слабіший за інші, за той же російський.

Ось і в київському "Динамо" відбувся такий процес: гравці залишили команду. Чому ж ти вирушив у зворотному напрямку?

Гравці "Динамо" відбували в клуби далекого зарубіжжя: це було дещо інше. Із "Шахтаря" у престижні клуби вирушили тільки Щербаков та Погодін, я ж ще був надто молодий, щоб привернути увагу грандів. Коли в Донецьк прибули Ошемков та Безверхий, Валерій Іванович сказав: "Вирішуй сам. Якщо згодишся поїдеш, відмовишся не віддамо". Ніякого тиску: я сам обрав "Динамо", вважаючи відстань у класі між Києвом та Донецьком досить відчутною. Взагалі я не згоден з поширеною зараз думкою, що "Динамо" 1991-92 років було слабкою командою (вона пояснюється поразкою киян від "Таврії" у фіналі першого чемпіонату). У "Динамо" тоді грали Павло Яковенко, Анатолій Дем"яненко, Ахрик Цвейба, Олег Саленко люди, яким місце в історії футболу гарантоване. "Динамо" було й завжди буде великою командою. Постійно пам"ятаючи це, я вирушив до Києва.

"НАЙКРАСИВІШИЙ "БАРСІ", НАЙВАЖЛИВІШИЙ "СПАРТАКУ"
Перші роки твого перебування в "Динамо" згадуються більше окремими спалахами, ніж стабільною участю в складі. Як довго тривав процес народження динамівця Сергія Реброва?

Либонь, для людей, які стояли осторонь подій, цей процес відбувся швидко, але насправді це тривало довго й болісно. До того ж, постійні зміни тренерів гальмували процес. Спочатку був Анатолій Пузач людина, яка мене запрошувала і довіряла мені. Пригадую, коли я вперше потрапив на базу "Динамо" і побачив людей, яких до того спостерігав лише по телевізору, то дещо знітився. Анатолій Кирилович підійшов і сказав не хвилюйся, все буде гаразд. А в мене тоді було травмоване коліно, місяць ще потрібно було лікуватись ситуація не з кращих. Та навіть за цих умов Пузач зробив так, щоб моє входження до колективу було безболісним. Слідом за Пузачем головним тренером були Йожеф Сабо та Михайло Фоменко, з якими спільну мову мені особисто знайти було важче. Можливо, тоді я ще чогось не розумів або щось робив не так, як треба, сьогодні вже сказати важко.

Як вважаєш, тобі довго довелося чекати свою "зоряну годину", перебуваючи в затінку Леоненка?

Навіть не знаю, що відповісти... А взагалі кожен гравець, перебуваючи на лаві запасних, чекає миті, коли йому знайдеться місце в основі. Але я не чекав, а працював, розуміючи, що тільки так можна чогось досягти якщо не в цій команді, то в іншій. Тоді часто підходив до керівництва й казав: "Якщо я не влаштовую сьогодні команду, відпустіть мене до "Шахтаря", хоча б тимчасово". За мене просив Валерій Іванович Яремченко, який бажав бачити мене у своїй команді. Але час спливав, тренери змінювалися і прохання залишалися без відповіді. Врешті, все вирішилося саме собою.

Гра в "Динамо" забезпечувала постійну участь у турнірі єврокубків. Пам'ятаєш свій дебют?

Це була повторна зустріч з "Андерлехтом", яка закінчилася з рахунком 0:3. Спочатку була гра в Брюсселі /ми програли 2:4/, на яку я не поїхав через травму коліна. А в київській зустрічі я вийшов вже за рахунку 0:3. Було в мене кілька моментів, коли я міг відзначитись, але, мабуть, далося взнаки хвилювання: вперше виходив у складі команди з світовим іменем на відповідальний матч.

Минув рік, і майже тим складом "Динамо" раптово перемагає "Барселону" 3:1. Перед матчем-відповіддю ви самі вірили, що здатні перемогти "Барселону"?

Звичайно, вірили. Сумнів, щоправда, закрадався в душу: навіть перемігши 3:1, ми майже не бачили м'яча у себе. Але рахунок налаштовував: як-небудь прорвемося... Дива не сталося. "Барселона" тоді була командою, яку не могли перемогти не тільки ми, а й будь-хто в Європі.

Гол, забитий у Барселоні, ти не вважаєш найкрасивішим за усю футбольну кар"єру?

Найкрасивішим можливо, але не найважливішим, бо в підсумку він нам не допоміг. Хоча тоді м'яч, забитий на "Ноу Камп", вважав чимось фантастичним, нереальним... Я навіть не радів, а просто впав на землю і лежав, не в змозі повірити в те, що трапилося. Отямився вже в роздягальні, під час перерви, коли зрозумів, що мій гол подарував надію команді: рахунок 1:2 нас влаштовував, і каталонцям треба було відзначитись ще двічі.

Минув ще рік, і "Динамо" довелося у Лізі чемпіонів зустрітись зі "Спартаком". На цей матч команду налаштовували особливо?

До будь-якої гри у Лізі чемпіонів ми налаштовувалися особливо. Немає, мабуть, такого гравця у "Динамо", який не готувався б до них і не викладався за максимумом. На такі зустрічі стадіон заповнюється вщерть, а перед заповненими трибунами вже просто не маєш права грати погано, не виправдовувати сподівання, які на тебе покладають. Щодо гри саме із "Спартаком"... Так, давнє суперництво із московським клубом наклало свій відбиток. Ажіотаж, створений навколо цієї гри, був на той час незвичайним.

Твій гол став переможним. Як же вдалося опинитися у потрібній точці?

Нападник завжди повинен знаходити це місце. Інколи це виходить, іншого разу ні. Але головне постійно прагнути до цього, постійно йти вперед і намагатися забити, перебуваючи у епіцентрі подій. До речі, в нас йшла мова про найкрасивіший та найважливіший гол. Так ось, саме гол у ворота "Спартака" я вважаю найважливішим: він подарував "Динамо" перемогу у принциповому матчі.

Усі ці перемоги були, на жаль, яскравими спалахами на тлі багатьох невдач. Доки не повернувся Лобановський. Що особисто для тебе змінилося після його повернення?

Став постійно потрапляти до основного складу "Динамо" та збірної. Адже до того навіть гол Північній Ірландії забив, коли вийшов на заміну. У "Динамо" в основний склад став потрапляти трохи раніше, але винятково через те, що дуже здав Віктор Леоненко. Більше не було кого ставити, тому згадали про мене...

Те, що Лобановський не помилився, залучивши тебе до основи, ти доводив не раз зокрема, в зустрічі з "Барселоною" вже на її початку. Але ж як виникло рішення пробити у ближній кут?

Я навмисно не обирав куди бити, просто бив у ворота. Озирнувся навколо, побачив, що поблизу партнерів немає й вирішив пробити не обов'язково в "дев'ятку", головне туди, де голкіпер не чекає.

Це вже був твій другий у складі "Динамо" двобій з каталонцями. У психологічному плані команда Лобановського була налаштована інакше, ніж команда Фоменка?

Звичайно. І ми вже не були хлопчиками для биття, і "Барселона" була зовсім іншою командою. На зустріч з нею "Динамо" виходило у ранзі лідера групи, фаворита, і не ми, а вони вже повинні були боятися.

Ліга чемпіонів 1997-98 років закінчилася для "Динамо" чвертьфінальними двобоями з "Ювентусом". Зігравши унічию в Турині, чи розраховували на загальний успіх?

Чого ж ми не мали розраховувати, коли з великою командою на її полі зіграли 1:1. Та й у матчі-відповіді грали непогано, але припустилися багатьох помилок, особливо під час стандартних положень.

У нинішньому розиграші складнощі почалися вже у кваліфікаційному раунді, коли "Динамо" вдома поступилося 0:1 "Спарті". Перед виїздом у Прагу ви сподівалися на перемогу?

Ні, впевненості не було. Взагалі важко розраховувати на загальний успіх після домашньої поразки, а "Спарта" ще була незручним для нас суперником, оскільки грала від оборони. Такі команди дуже важко проходити... Відбуваючи до Праги, ми прагнули довести усім, що кращі за "Спарту", і поразка в Києві була випадковістю. Добре, що довели.

Але негаразди на тому не скінчилися. Одне очко в перших двох зустрічах, негативний результат до останньої хвилини у лондонському матчі. Тоді, перед щасливою дев'яностою хвилиною, ти сам вірив, що встигнеш змінити щось на краще?

Я не думав про те, що зробити це повинен саме я. Але в тій зустрічі ми повністю перегравали суперника, і рахунок 0:1 був би несправедливим. Тому до останньої хвилини кожен з нас намагався ліквідувати цю несправедливість. Забив я, але якби це зробив хтось інший, не шкодував би з цього приводу.

Твоя ігрова кар'єра налічує вже кілька десятків матчів Ліги чемпіонів. Який з них ти вважаєш найважчим?

Певно, київську гру з французьким "Ресінгом". Ми мали дуже багато реальних моментів, але втілити їх у голи ніяк не могли. Нарешті, забили і вже за хвилину забивають нам... Це був дуже нервовий та напружений матч.

Як розцінюєш шанси "Динамо" у двобої з "Реалом"?

Розцінювати шанси справа болільників та фахівців. Нам же треба працювати і добре підготуватися до цих ігор. Але, зрозуміло, віримо у можливість пройти мадридців.

Деякі фахівці вважають, що "Шахтар" нарешті здатний відібрати в "Динамо" золото. Ти вважаєш це можливим?

Згодний з тим, що останній чемпіонат найскладніший для нас саме через суперечку з "Шахтарем". Останнім часом усі зустрічі з донеччанами граємо на рівні Ліги чемпіонів. "Динамо" та "Шахтар" амбіційні команди, які кожен рік прагнуть довести право на "золото". Гадаю, зовсім не випадково гірники посідали перший рядок впродовж майже всієї осінньої частини чемпіонату: впевнений, що у другому колі "Шахтар" не збавить темп,тим більше, що має більше ігор вдома, у яких він взагалі не втрачає очок. Сезон обіцяє бути напруженим.

"СПАД МОЖЛИВИЙ. ЯКЩО ВИГРАЮ КУБОК СВІТУ."
Сергію, тебе визнали найкращим футболістом минулого року. Як ти взагалі ставишся до визначення найкращих?

Нормально, але не приділяю цьому особливої уваги. Приємно, що мене визнали найкращим, та, на мій погляд, в Україні, зокрема в "Динамо", чимало футболістів, які гідні цього звання не менше, ніж я. Це не тільки нападники, але й оборонці, півоборонці, які завжди роблять великий обсяг роботи. Тільки вони перебувають у затінку, у той час, як форварди постійно в центрі уваги, завершуючи колективні дії команди.

Тебе визнали найкращим у 1996 та 1998 роках. Який з двох сезонів вважаєш кращим?

Либонь, останній. У дев'яносто шостому ми нічого не досягли, а в минулому вдруге поспіль вийшли до чвертьфіналу Ліги чемпіонів.

Уяви, що ти спортивний журналіст. Твоя трійка найкращих футболістів 1998 року?

Лужний, Шевченко, Шовковський.

Скромна відповідь. А взагалі, ти ніколи не хворів "зірковою хворобою"?

У мене ніколи не було й не буде "зіркової хвороби".

Позаду перемоги, визнання... А яких вершин ще не сягнув футболіст Сергій Ребров?

А він ще нічого не досяг. Те, що у Лізі чемпіонів ми не пройшли далі чвертьфіналу, а також не здобули путівки на чемпіонат світу, досягненнями назвати важко. Попереду ще незоране поле досягнень. І серед них Кубок світу. Дасть Бог, коли-небудь сягнути й цієї вершини...

Скажи, в "Динамо" є гравець, з подач якого тобі найзручніше забивати?

Раніше це був Юрій Калитвинцев, нині Валентин Белькевич. З закордонних гравців, мабуть, зміг би зігратися з Зиданом.

А чи є в тебе незручні воротарі та оборонці?

Я ніколи не звертаю уваги кому доводиться забивати, проти кого особисто грати. Проти мене грає весь захист суперника, і цей редут потрібно пройти.

Улюблений стадіон?

Національний "Олімпійський.

А ворота?

Взагалі різниці немає: я і в ті, і в інші забивав.

Твоє вміння грати головою напрацьовувалося?

Я ніколи на тренуваннях навмисно не напрацьовував саме цей елемент. Либонь, це у мені ще з дитинства.

А пенальті відпрацьовуєш на тренуваннях?

Раніше ні, а зараз трохи займаюсь цим.

Є відчуття заб`єш цього разу чи ні?

Є постійне відчуття того, що в разі невдачі ти ставиш у незручне становище команду, яка заробила цей удар. Гірше за все пенальті на 90-й хвилині: якщо не заб'єш, вже не маєш шансу виправити помилку. В усіх інших випадках незабитий пенальті тільки стимулює бажання реабілітуватись у очах товаришів.

Тобі лише 24, але в списку вітчизняних бомбардирів єврокубків вище за тебе залишився лише Олег Блохін. Збираєшся побити рекорд?

Не замислювався над цим. А взагалі, вважаю, що рекорди такого великого футболіста як Блохін, в Україні найближчим часом ніхто не поб`є. Про це годі й думати.

Але ж Блохіну, щоб забити 26 м`ячів у єврокубках, знадобилося п`ятнадцять років, ти встиг свої забити за шість. У євротурнірах стало легше забивати?

Либонь, це означає, що раніше забивала вся команда, а зараз лише два-три футболісти. Хоча й оборонці інколи роблять свій внесок, але головним чином забиваю я та Андрій.

На якому числі забитих м`ячів ти згоден зупинитись?

Зрозумійте, для мене не має ніякого значення кількість забитих м`ячів на особистому рахунку. Я ніколи не планував собі бути найкращим футболістом або найкращим бомбардиром. На поле я виходжу принести команді користь і разом з нею перемогти.

"Талант це теорема, котру постІйно треба доводити"
Сергію, інколи складається враження, що "Динамо" це велетенська машина, під колеса якої можуть потрапити і вчорашні лідери як то було з Леоненком, Калитвинцевим. Не боїшся такої ж долі?

Усе може трапитись, ніхто не застрахований. Я ж цілком довіряю людям, з котрими працюю, і певний, що вони у взаєминах зі мною будуть до кінця відвертими та чесними. Що ж стосується Віктора Леоненка, то, на мою думку, він сам винен у тому, що сталося. Талант це як теорема, котру потрібно постійно доводити. А щодо Юри... Мені здається, він не шкодує, що певний час провів у "Динамо" і не шкодує, що потрапив до клубу, в якому нині перебуває.

Зовні команда здається монолітною. А насправді?

Так і є: на полі ми єдиний механізм, який функціонує тільки за умови нормального стану кожного індивідуума та завдяки взаєморозумінню, яке відпрацьоване до автоматизму. Поза межами футбольного поля ми, можливо, не такі дружні, хоча підтримуємо нормальні взаємини. Звичайно, є вузькі групи за спільними інтересами чи уподобаннями, але, по-моєму, це цілком природно.

Чи позначається на стосунках футболістів надмірне перебування на заміській базі?

Звичайно, і від цього нікуди не дінешся. Важко і нам, і нашим сім`ям. Я це вже також відчув, як і дружина Люда. Але іншого виходу не бачу: щоб чогось досягти, варто чимось жертвувати.

Чи надає керівництво клубу в цьому плані якісь "пільги" одруженим футболістам?

Практично ніяких. Буває, що можуть дозволити на день раніше поїхати додому або на такий же термін пізніше прибути. Але це поодинокі випадки. Тренуватись так тренуватись. Всім значить, усім.

Тебе постійно порівнюють із Андрієм Шевченком. Яке твоє ставлення до цього?

Негативне. Ми різнопланові футболісти. Я граю в свій футбол, він у свій. У когось щось краще виходить, а щось гірше. Але порівнювати, як на мене, справа невдячна. Та й некоректна.

Ребров та Шевченко на полі майже нерозлучні. А як у житті?

Звичайно, товаришуємо, однак ми зовсім різні люди. У нього своє коло інтересів, у мене своє. Хоча серйозних протиріч у нас ніколи не було. І це, либонь, цілком нормально, адже важко знайти двох ідентичних людей.

А як щодо Парфенова та Писарєва?

З Дмитром товаришуємо давно, ще коли разом грали за юнацьку збірну. Що ж до Колі, то його я знаю не настільки добре, однак він мені допомагав, коли я перебував у Москві. І ми з Людою вирішили його також запросити на весілля.

Як ти вважаєш, чи часто дії судді впливали на закономірність результату?

Від помилок не застрахований ніхто. І, на жаль, арбітри також. Однак це питання варто розглядати в ширшому ракурсі: на європейській арені судді взагалі в переважній більшості ставляться до нас упереджено, навіть недбало. Це частково можна зрозуміти: в Європі нас ніхто не чекає, ми самі повинні довести, що варті більшого, ніж перебування на європейських задвірках. А поки що доводиться терпіти.

Ти один з найкоректніших футболістів. Це стиль гри, темпераменту чи щось інше?

У моїй футбольній кар`єрі ще не було (і, сподіваюсь, не буде) червоних карток. "Гірчичників" було дуже мало (один чи два). Я форвард, і повинен забивати м`ячі, а не бити по ногах. Я знаю, що таке травми, мені, на жаль, знайоме відчуття болю. Можливо, саме тому я ставлюсь обережно до чужого здоров`я.

Тобі занадто часто "дістається" від оборонців. Чи є радикальний засіб від грубощів?

Сама гра повинна стати такою антидією. У сучасному футболі, дедалі контактнішому, важко вберегтися від зіткнень та підніжок. Оборонці дуже рідко грають лише в м`яч. І їхнє намагання таким чином ліквідувати небезпеку цілком зрозуміле. Моє ж завдання грати ще швидше: "б`ють" підніматись і знову бігти. Адже помститись я можу лише одним забитим м`ячем! Пригадую, як наприкінці вісімдесятих динамівці проводили товариську зустріч з миланським "Інтером". Досить впертою видалась та гра, нервовою. Дуже "діставалось" Олегу Протасову. Але він зумів "втекти " від оборонців і забити м`яч. І вже потім, коли його продовжували зупиняти не за правилами, Олег показував своїм кривдникам на табло: "Дивіться, мовляв, у будь-якому випадку я свою справу зроблю".

Як в умовах тотального пресингу вдається стримувати свої емоції?

Я взагалі людина спокійна, може, навіть занадто. Тому мене важко вивести з рівноваги. Для цього треба зробити щось надто серйозне. Але вже потім нехай начуваються...

Іноді власні сили примножує переляк суперника. Таке траплялося?

Можливо, раніше таке й було. "Динамо" гучне ім`я, тому, напевне, це інстинктивно відчувають і супротивники. Але нині кожен з чемпіоном хоче зіграти якнайкраще, продемонструвати все, на що здатний. На європейській арені це правило взагалі неприйнятне.

"Працюй, Чекай. І тебе помІтЯть"
Ти еталон працелюбства. Завдяки чому це вдається?

Звик з дитинства відпрацьовувати всі дев`яносто хвилин гри, а якщо треба, то й більше. Уболівальник йде на матч, щоб побачити гру, красивий футбол. І я намагаюсь його сподівання виправдати. Є ще одна сторона медалі: інакше грати не можна. Якщо ти в одному матчі стовідсотково викладаєшся, в іншому ходиш пішки по газону, завтра ти будеш на лаві запасних. Зрозумійте, футбол це праця, між іншим, дуже важка.

Що важливіше: талант чи стабільність?

Як кажуть, щоб було трішки від Бога, а решту "дістанеш" в тренуванні. Найголовніше, як на мене, це ставлення до своєї справи (і не тільки у футболі).

Чи не вважаєш, що багатьох здібних футболістів "зламує" лава запасних?

Трапляється й таке. Але я можу порекомендувати лише один засіб: працювати й чекати. І тебе помітять. Свого часу через це пройшов і я.

Чи багато в футболі "бруду"?

Важко однозначно відповісти. Звичайно, якийсь вдалий матч, голи, прихильність вболівальників це лише видима вершина айсберга. А під водою "сховалося" дещо інше: можливі проблеми з партнерами, чиясь необ`єктивна думка вголос про твою гру, якісь інтриги, травми, врешті. Я ще на початку своєї кар`єри отримав серйозне пошкодження коліна. Мені зробили дві операції. А чотири роки тому питання взагалі стояло майже гамлетівське: бути чи не бути?! Багато хто ставив під сумнів моє "відродження" і повернення до футболу. Але нічого не поробиш. Треба намагатися бути самим собою, вивищитись над усіма негараздами. І тоді вони стануть тимчасовими.

Ти постійно граєш під одинадцятим номером. Це склалося традиційно, випадково чи за бажанням?

Мені байдуже, футболку з яким номером одягати. Та це тільки останнім часом я граю з "двома одиницями". А раніше всяко бувало.

Майже в кожного футболіста є свої спеціальні передматчеві приготування. Є вони в тебе?

Я не забобонний. Але не скажу, що зовсім не вірю якимось прикметам. Після переможного матчу напередодні якоїсь відповідальної гри намагаюсь копіювати розпорядок дня перед виграним поєдинком.

Як вдається вписатися в схему гри Лобановського "всі в нападі, всі в захисті"?

Тенденція розвитку футболу така, що невдовзі амплуа взагалі можуть зникнути. До цього йдеться. І це цілком правильно й закономірно. Футболіст повинен гармонійно вписуватись у командні дії. Інакше виникає "розрив" між окремими ланками. Та й у взаємовідносинах. Для мене така проблема не існує. Я залюбки відходжу в пошуках м`яча в оборону, прилучаюсь до колективного відбору м`яча, руйнуванню атаки чи пресингу.

Усе це досягається надскладним навантаженням на тренуваннях. Багато хто вважає, що ці вимоги надмірні.

А ніхто й не каже, що все дається легко, без "бою" і без змагання із самим собою. Знаєте, часом найголовніше перемогти своє "я", свою лінь, втому, свій біль. Усе це потрібно по краплі "видавлювати" із себе. А те, що говоритимемо "дуже важко, складно, боляче" нічого не дасть і ні до чого доброго не призведе, радше навпаки.

Чи є моменти в кар`єрі, про які взагалі не хочеться згадувати?

Для мене це питання не стоїть. І не тому, що не було прикрощів чи розчарувань. Багато що забувається, "вивітрюється" з пам`яті. Головне жити завтрашнім, рухатися вперед. Адже сьогодні вчорашнє може завадити прийдешньому.

"В будь-Якому випадку повернусЯ ДО КиЄвА"
Дехто вважає, що ти переріс "Динамо".

Не бачу підстав для такого твердження. Приємно стати найкращим футболістом країни, бути чемпіоном, ввійти в вісімку найкращих команд Європи. Ймовірно, для пересічного вболівальника це й привід для ейфорії. Та не для нас, не для наших тренерів і керівництва. Попереду багато клопітної роботи. Безумовно, є команда, є моментами яскрава гра. Однак ми, загалом, ще нічого не виграли (і я в тому числі).

Який футбол тобі більше імпонує прагматичний чи "романтичний"?

Раціональний. Я розумію, що в футболі повинно бути місце для імпровізації. Але все добре в певних межах. Якщо ця індивідуальна техніка вкладається в рамки командної концепції гри, то чому б і ні?

Яка ймовірність твоєї появи за кордоном?

Це цілком реально. Коли саме відбудеться із стовідсотковою певністю сказати не можу, адже від мене залежить не все: можливо, вже влітку, а може, й через два роки. Але якщо це й станеться, згодом обов`язково повернуся до Києва.

Футболку якого клубу було б не соромно одягти Сергію Реброву?

Та будь-якого, який конкурентоспроможний як на внутрішній арені, так і на міжнародній (маю на увазі можливість грати в Лізі чемпіонів).

У тебе діючий контракт з "Динамо"?

Так, але це помітної ролі не грає. Багато що залежить від клубного керівництва. У мене, напевно, "довічний" контракт.

Сергій Ребров на полі і за його межами помітно різняться?

Я б не сказав. Знаю гравців, у котрих футболіст і особистість такі протилежні, що навіть дивно, як вони співіснують?! У мене цього немає. Я спокійний і врівноважений (принаймні, мені так здається) як у житті, так і на полі. Інакше не вмію.

Тобі часто надходять листи від шанувальників?

Пишуть, але не так багато, як хтось вважає. Я не скажу, що мені це дуже подобається, адже за змістом послання різняться. Але я також прекрасно розумію, що від цього нікуди не дінешся.

Не думаєш, що після того, як ти одружився, кількість твоїх прихильниць значно зменшилась?

І слава Богу! Не все золото, що блищить. Крім якихось схвальних слів, можуть написати всіляку нісенітницю. Або бува шлють "депеші" фанатки Шевченка. Либонь, зрозуміло, якого змісту.

Коло твоїх друзів обмежене?

Певною мірою так, хоча я ні в якому разі не створюю довкола себе ореол недосяжності. А щодо друзів... Вони є близькі, далекі і... недалекі. Мені вже доводилося на цьому "обпікатися", тому нині в свій внутрішній духовний світ я не впускаю людей у "брудних чоботях". Сергію, хто в команді твої найліпші друзі?

Раніше був Юрко Калитвинцев. Нині в мене з усіма рівні взаємини.

Багато відомих футболістів стали "заручниками" власної популярності. Багатьох звабили вогні ресторанів та дискотек. Не боїшся такої долі?

Я вже цілком сформована людина із власним баченням світу, отже, спроможний приймати самостійні рішення. Усвідомлюю, що, ставши одного разу на хитку дорогу, можна й не втриматись. У мене є сім`я своя, батьківська. На мене розраховують, мені вірять. Я не маю права змарнувати їхні сподівання.

Для тебе є щось більше за футбол?

Складне питання. Якщо я скажу "ні", у вас складеться враження чогось недоказаного, а може, й вдаваного. Якщо ж "так", то це потребує роз`яснення. Я не відкрию Америку, коли скажу, що здоров`я моїх рідних для мене дуже важливе. Як, зрештою, й будь для кого.

"ВсІ своЇ м`ЯЧІ присвЯЧую дружинІ"
Для тебе футбол це робота, гра, політика? Чи щось ще?

Насамперед це моє покликання. А вже потім все інше. Мені інколи не зрозуміло, коли деякі вболівальники або журналісти вважають за якийсь злочин поставити знак рівності між футболом і роботою. Так, ще і робота, професія. Не гірша і не менш значима за інші. У певних обставинах цей аспект футболу не менш важливий за інші.

Сергію, у футболі один у полі воїн?

Минули ті часи, коли самотужки можна було обіграти цілу команду або, приміром, її половину. Нині тебе вже на другому чи третьому оборонцю як не зіб`ють з ніг, то відтіснять від м`яча чи блокують. Хоча я згоден з тим, що на футбол люди ходять не лише заради її величності гри, а й подивитись на "зірок".

Що більше подобається: похвала чи критика?

Відверто кажучи, останнім часом я майже не стежу за публікаціями в пресі, які стосуються гри "Динамо" чи моєї особисто. Ну, хіба що, як напевне знаю, що надрукують інтерв`ю зі мною. І це не тому, що я негативно ставлюсь до журналістського хліба. Але інколи бере "за живе" необ`єктивність, а часом і відверті нападки.

Якби ти не став футболістом, то був би...

Може, в це важко повірити, але в дитинстві мріяв стати шофером. Чому саме водієм уже, либонь, не поясню й самому собі. У нашій сім'ї шоферів не було. Однак, як бачите, шофера з мене не вийшло.

У тебе досить рідкісне хобі радіомоделізм...

Це захоплення в мене від батька. Займався ще в Донецьку. Переїхавши до Києва також не облишив. Знайшлися друзі по "ремеслу", допомогли придбати необхідні матеріали та обладнання. Усі мої "снасті" на базі. Коли є вільна хвилина (днів два-три перед грою) цілком віддаюся радіо. Вдома я належу сім"ї.

Які якості тобі імпонують у людях?

Чесність, відвертість, надійність. Напевно, я не зможу пробачити зраду. Нікому.

У Люді ти знайшов саме ці якості?

Розумієте, я не обирав дружину за якоюсь схемою чи ідеалом. Інакше шукав би все життя.

Кажуть, що найважливіша роль у гармонії почуттів належить тактовності. Як ти вважаєш?

Із цією родзинкою треба народитись. Це щось на кшталт почуття гумору. Але як же без кохання, взаєморозуміння, поваги?

М'яч, присвячений дружині, вже встиг забити?

А я всі свої голи, які є й ті, що будуть колись, дарую їй. А кому ж ще?

Кажуть, що в житті дається всім, але не все. А на твою думку?

Звичайно, того, що досяг, часто здається замало. Та й навряд чи є людина, котра не хотіла б мати більше, ніж є. Як мовиться, пройдені рубежі стають тилом.

Що хотів би побажати уболівальникам?

Віри, надії, любові. Вірте в себе, в нашу команду, в людей. Любіть і будете винагороджені. Сподівайтесь на краще і воно обов'язково прийде.

Розмову вели Дмитро КОРОТКОВ, Олександр ПАНФІЛОВ.