This text is in Ukrainian KOI, use Universal Cyrillic Converter for transliteration
Анатолiй ДЕМ'ЯНЕНКО: "Краще гiр можуть бути тiльки гори"... якби не було ки╖вського "Динамо"

Чи могли збагнути в родинi Дем'яненкiв, що маленький Анатолiй, який виходив на подвiр'я зi сво╖ми старшими братами поганяти м'яч, стане одним з кращих захисникiв ╓вропейського футболу 80-х? Потрапивши в 1978-у роцi в основу головно╖ команди рiдного Днiпропетровська, Анатолiй протягом сезону захищав кольори "Днiпра". Але вже у сiчнi наступного року велiнням долi опинився в складi ки╖вського "Динамо". Двадцятирiчний Анатолiй виходив на поле поруч з такими майстрами, як Вiктор Колотов, Володимир Верем╓╓в, Олег Блохiн, Анатолiй Коньков, Володимир Лозинський, Володимир Безсонов... Уже через рiк пiсля дебюту в складi "Динамо" лiвий захисник киян уперше в життi завоював золоту медаль чемпiона СРСР. Минуло ще п'ять рокiв - i Дем'яненка було визнано кращим футболiстом кра╖ни. Наступного, 1986-го, динамiвцi Ки╓ва вдруге виграли Кубок володарiв кубкiв. Усiм гравцям присво╖ли звання "Заслужений майстер спорту", серед них - i Анатолiю Дем'яненку. А ще через два роки збiрна СРСР, основу яко╖ складали футболiсти ки╖вського "Динамо", стала вiце-чемпiоном ╢вропи. Починаючи з 1979 року, вчителем Анатолiя був Валерiй Васильович Лобановський. Значною мiрою завдяки зусиллям метра укра╖нського футболу й зiйшла зiрка молодого талановитого гравця. Лобановський "вилiпив" з нього захисника сучасного типу - технiчного, швидкого, смiливого, який умi╓ чудово починати наступ i завершувати атакуючi дi╖ партнерiв, не лише дба╓ про захист сво╖х ворiт. Сьогоднi заслужений майстер спорту допомага╓ сво╓му наставниковi в роботi з улюбленою командою. Вiн iз задоволенням погодився на розмову з читачами "Спортивки" i призначив зустрiч на затишному ки╖вському стадiонi "Динамо", у примiщеннi футбольного клубу.
- Анатолiю, ви досягли у спортi чимало. Цiкаво, з чого почалася ваша стежина у великий футбол, хто цьому сприяв?
- Спорт i, зокрема, футбол, завжди був у пошанi в нашiй родинi. Мо╖ старшi брати - Володимир i Микола - завжди брали мене з собою на iгри "дворового рангу". Згадаймо, саме тодi динамiвцi Ки╓ва вдруге у сво╖й iсторi╖ стали чемпiонами СРСР. Тож майже всi хлопчаки захоплювалися майстернiстю Андрiя Бiби, Йожефа Сабо, Василя Турянчика, Вiталiя Хмельницького, Анатолiя Бишовця, Анатолiя Пузача... Дворовий футбол, у якому ми прагнули самоствердитися, володiв серцями хлопцiв. Серед них був i я. Граючи з дорослiшими за себе, найчастiше стояв у воротах, iнодi - в захистi. Такi тодi були неписанi правила: старшi забивали голи (в дитинствi це всiм подоба╓ться), а на долю молодших залишалось оборонятися. Та я й вiд того був щасливий. Пiд час лiтнiх канiкул розходилися по домiвках аж тодi, коли вже й м'яча не було видно. Той футбол i був мо╖м першим "унiверситетом". Зазначу: його рiвень був досить непоганим. У тi часи Федерацiя футболу СРСР проводила Всесоюзнi дитячi змагання серед жекiвських, сiльських та iнших команд пiд назвою "Шкiряний м'яч". Мали вони величезну популярнiсть, слугували вiдкриттю нових талантiв. Не вважайте за нескромнiсть, але, можливо, саме "Шкiряний м'яч" i вiдкрив свiтовi Дем'яненка-футболiста. Одного разу в нашому дворi з'явилася жiнка. Попрохавши нас на хвильку вiдволiктися вiд тако╖ важливо╖ справи, як ганяти м'яч, вона вiдрекомендувалась Галиною Михайлiвною Горд╓╓вою, сказала, що вiдповiда╓ в нашому ЖЕКу за спортивно-масову роботу й запропонувала нам органiзуватися i взяти участь у турнiрi "Шкiряний м'яч". Уже не пам'ятаю, чим закiнчилися для нас тi змагання. А взимку пiд керiвництвом Горд╓╓во╖, одягнувши ковзани, ми донесхочу ганяли шайбу. Тож саме цю жiнку я вважаю сво╖м найпершим тренером. Ще хочу додати: коли в 1985 роцi мене визнали кращим футболiстом СРСР - Галина Михайлiвна особисто привiтала мене з успiхом, що зворушило до слiз.
- Наступний Ваш крок у футболi - навчання в дитячiй футбольнiй школi при командi "Днiпро"...
- Так, у 1968-му я потрапив до групи пiдготовки молодих футболiстiв при командi майстрiв "Днiпро". Разом зi мною прийшли мо╖ друзi з команди нашого ЖЕКу, зокрема два Олександри - Чайковський та ╢фремов, Вiталiй Лукомський, Сергiй Мотуз. Останнiй пiзнiше грав зi мною в основному складi "Днiпра". Тренував нас у цiй школi Микола Федорович Коломо╓ць. Цiкаво, що в тi роки я багато забивав i мiг вважатися, за його словами, непоганим нападаючим. Надалi мо╖м наставником був Володимир Миколайович Ануфрi╓нко, чемпiон СРСР 1961 року в складi ки╖вського "Динамо". Я вже тодi виступав за команду вiдомо╖ футбольно╖ школи "Днiпро-75". Бути туди зарахованим - мрiя кожного футболiста-початкiвця. I ось для мене вона здiйснилася. Футбол став основною частиною мого життя.
- Далi справа пiшла торованим шляхом: дублюючий склад "Днiпра", основний склад, матчi чемпiонату СРСР...
- Швидко слово мовиться та не скоро дiло робиться. Окрiм футболу, треба було думати й про те, як допомогти родинi матерiально. Тож пiсля восьмого класу пiшов працювати слюсарем-iнструментальником на Днiпропетровський металургiйний комбiнат. Одночасно продовжував навчатися у вечiрнiй загальноосвiтнiй школi й не поривав iз футболом. Тобто, навантаження на мене було пристойне, хвилини зайво╖ не мав. На мене звернув увагу тренер дублюючого складу "Днiпра" В.А.Пестриков, сказавши, що йому подобаються мо╖ впевненi дi╖ на полi й запросив до себе. Так у 17 рокiв я потрапив у дубль "днiпрян"", де й провiв два сезони пiд керiвництвом Пестрикова та Андрiя Бiби. Мiсце менi визначили в захистi, воно залишилося мо╖м i надалi. Перший матч за дублерiв зiграв, пам'ятаю, в Одесi проти "Чорноморця". Через два роки, навеснi 1978-го, тренери довiрили менi мiсце в основному складi "Днiпра". Дебютом у вищiй лiзi союзного чемпiонату виявився матч з алма-атинським "Кайратом", я грав на позицi╖ переднього центрального захисника. Наша команда поступилася господарям з рахунком 0:1, але, за словами тренера Вадима Iванова, я проявив себе добре. На жаль, "Днiпро" виступив невдало й позбувся мiсця у вищiй лiзi.
- Того ж року ви "переправилися" в Ки╖в...
- Натяка╓те на мiй виступ за молодiжну збiрну Укра╖ни в матчах турнiру "Переправа"? Справдi, його основна роль - допомогти тренерам у пошуках перспективних молодих футболiстiв. Мене також помiтили й записали до символiчно╖ збiрно╖ цих змагань. Пiсля того мав декiлька запрошень, у тому числi й вiд ки╖вського "Динамо". Чесно кажучи, спокусився на пропозицiю тренера-селекцiонера динамiвцiв Вiталiя Сучкова й вiддав йому заяву про "бажання" перейти в "Динамо". Однак того ж дня забрав ╖╖. Чому? Бо, зваживши, що скажуть про мене тренери, товаришi, рiднi, друзi, подумав: як же я мiг покинути улюблену команду "Днiпро" у скрутну хвилину, команду, з якою пов'язана вся моя молодiсть, першi кроки й успiхи у великому футболi? Та пiсля повернення з "Переправи" на мене чекав "сюрприз" - повiстка з вiйськкомату. Видно, ки╖вськi наставники таки всерйоз поклали на мене око й вирiшили як не ки╓м, то палицею залучити до свого клубу. Адже призвали мене у вiйська МВС, а до цього вiдомства належала й команда "Динамо". Згодом перевели до столицi Укра╖ни. Так я опинився у рядах флагмана радянського футболу. "Отже, так мало статися", - вирiшив для себе й не шкодую, що пов'язав долю з цим колективом. Хоча успiхи прийшли не вiдразу. Спочатку грав у дублi, та невдовзi Лобановський назвав мо╓ прiзвище серед гравцiв основного складу. Дебют у ньому пройшов не досить вдало - у п'яти перших турах сезону 1979 року динамiвцi не виграли жодного матчу. Вiдбулася змiна поколiнь, окрiм мене, до складу залучили ще ряд молодих гравцiв: Вiктора Каплуна, Сергiя Журавльова, Сергiя Балтачу, Олександра Хапсалiса. Але вже друге коло ми розпочали з п'яти перемог поспiль i завершили чемпiонат бронзовими призерами.
- Та й надалi ваша футбольна кар'╓ра йшла по висхiднiй. 1980-й рiк - перша золота медаль чемпiона СРСР, 1985-й - вас визнали кращим футболiстом Союзу, наступного року вперше потрапили до списка "33 найкращих". Увiйшли до складу нацiонально╖ збiрно╖, стали володарем Кубка СРСР, Кубка володарiв кубкiв, вiце-чемпiоном ╢вропи... Певно, саме досягнення 85-86-го рокiв можна вважати вершиною спортивних успiхiв футболiста Анатолiя Дем'яненка. Згадайте, будь ласка, кiлька епiзодiв тих зоряних часiв для "динамо".
- Для повноти картини спершу хотiв нагадати про два невдалi для нас сезони попереднiх рокiв - 83-го та 84-го. Саме тодi закладалися пiдвалини майбутнiх успiхiв. А щодо вашого прохання... Почну, мабуть, з фiналу Кубка СРСР 1985 року, в якому зустрiлися ки╖вське "Динамо" й донецький "Шахтар". Вiдома iстина, що гiрники й сьогоднi вважаються кубковою командою, з бiйцiвським характером. А дуже часто в таких по╓динках саме бойовий дух, налаштованiсть на перемогу бере гору над класом, вищою майстернiстю. Тим цiннiший тодiшнiй успiх киян. Перший тайм закiнчився нульовою нiчи╓ю. Та в другiй половинi динамiвцi, як кажуть, "пiймали гру". Саме менi вдалося вiдкрити рахунок. Сталося це так. Поблизу штрафного майданчика донеччан збили Iгоря Б╓ланова. До м'яча пiдiйшли гравцi, якi постiйно виконували стандартнi положення. Й тут менi якийсь внутрiшнiй голос пiдказав: "Пробий!" До цього я нiколи не бив штрафних, однак попрохав, щоб дозволили менi виконати удар. Влучив метрiв з двадцяти в самiсiньку дев'ятку. Йшла п'ятдесят сьома хвилина матчу, а ще за кiлька хвилин другий гол забив Олег Блохiн. Гiрники спромоглися вiдквитати лише один м'яч. Взагалi, сезон 85-86 рокiв, згаданий вами, - це ще один великий етап в iсторi╖ ки╖вського "Динамо". Команда виступила в дев'яти (!) вiдповiдальних змаганнях i вирiшила всi поставленi перед нею завдання. 2 травня 1986 року в Лiонi в фiналi розiграшу Кубка володарiв кубкiв динамiвцi перемогли мадридський "Атлетико" i через одинадцять рокiв удруге заволодiли почесним призом. Цей матч можна вважати одним з головних у мо╖й спортивнiй кар'╓рi. Впевнений наш успiх у ньому показав, що "Динамо" ╓ однi╓ю з кращих команд ╓вропейського футболу. Можливо, це й була моя особиста вершина й ще одна вершина в iсторi╖ мого клубу. Але цей здобуток не можна вважати вершиною свiтового футболу. Тут орi╓нтир - звичайно ж, Кубок свiту. Сподiваюсь: колись його потримають у руках й укра╖нськi футболiсти. За рахунок чого здобуваються такi перемоги, як, примiром, над "Атлетико"? Головний критерiй - майстернiсть. Щоб ╖╖ досягти - потрiбна багаторiчна копiтка праця над собою. Це не високi слова. Й пiдтверджувати здобутий рiвень треба з року в рiк. Зрозумiло, що неможливо весь час перебувати на пiку форми, однак ╓ певна "планка", нижче яко╖ професiонал не ма╓ права опускатися. Саме так я й намагався робити якомога довше. А на вирiшальнi матчi - тут уже ма╓ш бути пiдготовленим, як кажуть, "на всi сто".
- Однi╓ю з ознак високого професiоналiзму футболiста ╓ запрошення його до нацiонально╖ збiрно╖ кра╖ни. Iсну╓ сво╓рiдний "Клуб Iгоря Нетто", куди входять гравцi, що провели п'ятдесят i бiльше матчiв за збiрну. На вашому рахунку таких по╓динкiв було вiсiм десяткiв. А яким виявився дебют Дем'яненка в футболцi з написом "СРСР" на грудях?
- На вiдмiну вiд дебюту у вищiй лiзi або ки╖вському "Динамо", вдалим. До збiрно╖ Союзу мене вперше запросив Костянтин Iванович Б╓сков на товариський матч з iспанським "Атлетико", довiривши лiвий фланг оборони. Та зустрiч закiнчилася з рахунком 4:2 на нашу користь, причому я не лише вiдiграв у оборонi, а й, пiдключившись до атаки, зробив двi голевi передачi.
- Анатолiю, згодом вам пощастило взяти участь у трьох чемпiонатах свiту й виграти срiбнi медалi футбольного форуму ╓вропейського континенту. Про фiнал ╢вро-88 поговоримо трохи згодом, а поки що хотiлося б запитати, який з трьох Мондiалiв запам'ятався вам найбiльше й чим?
- Напевно, мексиканський, 1986 року. Та збiрна СРСР була командою однодумцiв. Саме моральний клiмат у колективi, згуртованiсть футболiстiв "Динамо", якi на чолi зi сво╖м тренером Валерi╓м Лобановським склали тодi основу збiрно╖, давали можливiсть успiшно виступити на землi ацтекiв. На жаль, по╓динок 1/4 фiналу мiж збiрними СРСР та Бельгi╖, в якому радянськi спортсмени вважалися фаворитами, ми програли в додатковий час з рахунком 3:4 через некомпетентне суддiвство i власнi прорахунки в оборонi. Ми першими забили гол, вдало використовували аритмiю в грi, атакували великими силами. Iгор Б╓ланов зробив хет-трик... I все ж поразка. Вона, швидше за все, з ряду психологiчних. Адже всi: вболiвальники на стадiонi, телеглядачi, гравцi, боковий арбiтр, котрий пiдняв прапорець, - бачили, що Кулеманс зрiвняв рахунок, забивши гол з офсайду. Не помiтив цього лише головний суддя з Швецi╖, зарахувавши взяття ворiт. Пiсля матчу в пресi було багато критичних статей щодо дiй реферi, та по╖зд рушив далi без нас. Збiрна СРСР утiшилася пiдсумковим десятим мiсцем i чудовою яскравою грою, яку вона продемонструвала.
- Але ж у футболi найважливiше - результат. I не лише на нашу думку, а й, примiром, на думку Лобановського. Гра забува╓ться, а результат...
- Багато хто говорить, що футбол - це видовище. Проте лише по╓днання двох таких речей, як результат i видовище, створю╓ те, на що приходять дивитися мiльйони вболiвальникiв. Гадаю, що десята сходинка, яку ми посiли на чемпiонатi в Мексицi, не затьмарила враження вiд нашо╖ майстерностi, що вболiвальники пам'ятають той виступ збiрно╖ СРСР i сьогоднi.
- Без сумнiву, особливо якщо згадати, що та сама команда через два роки ви- грала "срiбло" ╓вропейського гатунку й, знову ж таки, могла претендувати на бiльше. Багатьом з тих, хто спостерiгав за ходом фiнального двобою СРСР - Голландiя, впало в око, що нашiй збiрнiй явно не таланило. Досить згадати удар Б╓ланова в штангу й нереалiзований ним пенальтi. Чи, можливо, вплинуло й те, що вiк багатьох гравцiв складав близько тридцяти рокiв i в якiсь моменти не вистачало свiжостi, швидкостi?
- А якщо глянути на останн╓ ваше твердження з iншого боку? Всi ми мали значний досвiд мiжнародних матчiв, до того ж розумiли, що цей чемпiонат - для багатьох останнiй у ╖хнiй футбольнiй кар'╓рi. Тому iнколи грали "через не можу", й саме це приносило успiх. Щодо фiналу... Вважаю, склад однi╓╖ команди не поступався складу iншо╖. Згадаймо: Гуллiт, Ван Бастен, Райкаард, Ван Тiггелен, Р.Куман. I проти них - Даса╓в, Хiдiятуллiн, Рац, Литовченко, Заваров, Протасов, Б╓ланов, Михайличенко...
- Дем'яненко...
- Так, i я. Завдання в обох команд однакове - перемогти. "Помаранчовi" запропонували нам жорстку боротьбу на кожному клаптику поля. Втiм, ми були готовi до такого початку. Напругу бiля ворiт голландцiв постiйно створював Олександр Заваров, що не дало можливостi Райкаарду та Р.Куману допомагати партнерам у нападi. Все ж, рахунок вiдкрили суперники. Спрацювала вiдома iстина: не забива╓ш ти - забивають тобi. На прекраснi можливостi вiдзначитись у Б╓ланова та Литовченка влучним ударом вiдповiв Гуллiт. I надалi в нас були стовiдсотковi моменти. Чого вартi, примiром, нереалiзований Б╓лановим пенальтi та влучання в штангу? Зрештою, все завершилося другим м'ячем у нашi ворота пiсля потужного удару Ван Бастена. На мою думку, наша команда нiчим не поступалася голландцям. Просто в той день вiд нас вiдвернулась удача. На результат матчу вплинуло й те, що через попередження пропускав гру "стовп оборони" Олег Кузнецов. Той чемпiонат показав, що футбол став наступальнiшим, унiверсальнiшим та й взагалi динамiчнiшим, у складах команд виступало немало справжнiх зiрок. Наших Iгоря Б╓ланова, Олексiя Михайличенка також, без сумнiву, можна такими вважати.
- Анатолiю, як сталося, що пiсля того "срiбного" успiху ви невдовзi залишили рiдний клуб i по╖хали спробувати "футбольного хлiба" за кордоном?
- У 1989-у зазнав важко╖ травми, пропустив через не╖ весь сезон. Поки лiкувався - пiдписав контракт з нiмецьким клубом "Магдебург". За умовами тi╓╖ угоди мав грати рiк, i якщо команда залишалась у другiй бундеслiзi - мiй контракт поновлювався. Але "Магдебург" не зберiг за собою мiсця в лiзi, тож i мо╖ виступи за цей клуб завершилися. Пiсля Нiмеччини протягом восьми мiсяцiв грав у Польщi за лодзький "Вiдзев", став призером нацiонального чемпiонату. Та весь час вiдчував якийсь душевний дискомфорт, постiйно згадував рiдне "Динамо", сво╖х друзiв, добрi, товариськi вза╓мини мiж нами. Тому повернувся до Ки╓ва. Один з тренерiв "Динамо" Анатолiй Пузач запросив мене в рiдний клуб. У командi тодi налiчувалося багато молодих футболiстiв, яким був потрiбен досвiдчений старший партнер. По закiнченнi сезону 1992-93 рр. перейшов на тренерську посаду. Спочатку працював у клубi "Борисфен", згодом президент "Динамо" Григорiй Суркiс та тодiшнiй тренер киян Йожеф Сабо запросили в "Динамо".
- Виходить, що з цi╓ю командою ви, Анатолiю, пов'язанi майже двадцять рокiв. До речi, ви у згаданих нами 86-88-х роках i аж до 90-го виводили на поле динамiвцiв, як капiтан. За всю понад 70-рiчну iсторiю ки╖вського клубу не налiчу╓ться й чотирьох десяткiв тих, хто одягав капiтанську пов'язку, тобто завжди обирали найдостойнiших, усерйоз i надовго. За якi, на вашу думку, риси характеру обрали Вас у "динамо" футбольним ватажком?
- Передусiм, потрiбно бути людиною, а потiм уже футболiстом. Не завжди капiтан - це найстарший за вiком або той, хто найкраще гра╓. У "Динамо" в мо╖ часи його завжди обирали та╓мним голосуванням, тобто кожний вiдповiдав лише перед власною совiстю. Тому менi дуже при╓мно й досi, що хлопцi знайшли в менi якостi не лише футболiста, а й людини, яка, на ╖хню думку, зможе представляти iнтереси команди. Взагалi, доброзичливi стосунки в "Динамо" були за правило. Примiром, я з самого початку свого перебування в колективi вiдчував пiдтримку й увагу товаришiв. Так, Володимир Безсонов запросив пожити в нього, поки владнаються мо╖ побутовi проблеми, Вiктор Каплун допомiг швидше осво╖тися в новому колективi, знайти спiльну мову з товаришами на полi й поза ним. "Динамо" - це гурт однодумцiв, де кожний сво╓ю грою доповню╓ партнера. Пам'ятаю, такi визнанi майстри, як Блохiн, Колотов, Коньков, Лозинський, завжди ставилися до новачкiв з турботою. Хiба в такому колективi могла бути "дiдiвщина"? Тому я також намагався допомогти кожному у вирiшеннi не лише футбольних питань. А ставши капiтаном - i поготiв.
- Якщо на мить припустити, що Анатолiй Дем'яненко "зразка 86-го року" потрапив у сьогоднiшн╓ "Динамо", чи знайшлося б йому мiсце в основному складi?
- Цiкаве запитання! (Усмiха╓ться). Рiвень сучасного футболу дуже змiнювався з точки зору тактики, колективно╖ майстерностi, став швидкiснiшим, атлетичнiшим. Тому "Дем'яненковi-86" довелося б докласти немало зусиль, аби змагатися на рiвних з теперiшнiми гравцями. Та я старався б!
- Тобто коли ви дивитеся на молодих футболiстiв, чи не виника╓ якась ностальгiя? Мовляв, скинути б рокiв десять - п'ятнадцять...
- Безперечно, ╓ таке вiдчуття, згадую як сам грав. Iнколи хочеться вийти на поле, але розумiю, що час iде вперед, i, на жаль, вiн нам не пiдвладний....
- Зда╓ться, що поза футболом ви себе взагалi не уявля╓те...
- Кажучи вiдверто, якщо тиждень не займаюсь улюбленою справою, то вже вiдчуваю себе хворим. Менi без футболу дуже важко.
- А як ставиться до вашого фанатизму родина: дружина, дiти?
- Сподiваюсь, що iз розумiнням. У нас сiм'я спортивна, моя "друга половина" Олена свого часу серйозно захоплювалася фiгурним катанням. Я познайомився з нею в колi друзiв, ми одразу сподобались одне одному i вже через пiвроку побралися. Ма╓мо двох дiтей. Син Тарас - школяр, захоплю╓ться тенiсом. Також часто вiдсутнiй дома, бо бере участь у змаганнях. Коли був ще малий - пробував себе у футболi та зрештою йому бiльше сподобався тенiс. Я йому, звичайно ж, сво╓╖ думки не нав'язував. (Тарас Дем'яненко за пiдсумками сезону 1998 року увiйшов до десятки кращих тенiсистiв Укра╖ни серед юнакiв вiком до 16 рокiв. - Ред.). Донька Катруся торiк пiшла до першого класу, також почина╓ пробувати себе в тенiсi. Та в не╖ все ще попереду.
- I все ж, Анатолiю, невже ви з породи "трудоголiкiв"?
- Вiльного часу практично не бува╓. Коли вда╓ться "викро╖ти" кiлька годин - люблю пограти в тенiс. Люблю хорошi фiльми, намагаюсь дивитися спортивнi програми, читаю пресу, насамперед "Спортивну газету". Вiдпустка ж - то святе. Досi завжди проводили ╖╖ всi╓ю сiм'╓ю влiтку бiля моря. У груднi минулого року змiнили маршрут: по╖хали з дружиною в альпiйську карликову державу Андорра на один з гiрських курортiв. Спробували себе в гiрськолижному спортi. Й зна╓те - сподобалося! Тому вирiшили з Оленою так вiдпочивати кожну вiдпустку. Не марно сказано: "Краще гiр можуть бути тiльки гори..." Якщо не рахувати футболу й ки╖вського "Динамо"!